В рамках акції «Слобожанські дзвони перемоги»

«Війна у спогадах очевидців»

Велика Вітчизняна війна у моїй родині

Війна!...  Це слово і та істинність, яка за ним стояла, увірвалися в життя куп’янчан  так же несподівано, грізно і страшно, як і всього народу тодішнього СРСР. 22 червня 1941 року фашистська Німеччина порушила кордон радянського союзу. Почалась  Велика Вітчизняна війна радянського народу проти німецьких  завойовників, котра закінчилась лише у травні  1945 року повним розгромом Німеччини Радянським Союзом.

 

Менше, ніж через два місяці після початку війни фашистські літаки стали тривожити небо Куп’янська, а через 78 днів - 8 вересня 1941 о 16 годині 30 хвилин здійснили перший наліт великої групи бомбардувальників на станцію Куп’янськ-Сортувальний. Відтоді такі нальоти стали систематичними. Харків гітлерівські війська окупували 24 жовтня. Згодом вони дійшли й до Куп’янська.

Мій дід пам’ятає, як ще до окупації міста їх будинок було поділено на дві частини, де з одного боку жила дідова сім’я, а з іншого - була казарма, де тримали та годували військових собак. Життя в ті часи було таким невиносним, що лише віра давала змогу жити. Дефіцит їжі в ті роки змушував діда та його сусіда красти їжу в собак, в яких у той час була хоч якась їжа. ”Когда охранники отлучались,  мы с моим другом палками оттаскивали собачие тарелки с кашей и насыпали себе, чтобы хоть как- нибудь прокормить себя и родных.”

Моєму дідусеві Олегу було тоді ще шість років, але він добре пам’ятає, як зі своєю невеликою сім’єю та іншими біженцями з міста Куп’янська бігли від німців уздовж правого берега річки Оскіл у бік селища Дворічна. ”Было страшно, самолеты фашистов бросали бомбы на дорогу, по которой отступала Красная Армия. Когда добрались до Двуречной, оказалось, что в Двуречной  уже были немцы, и нам пришлось возвращаться  в окупированый Купянск,” – розповідав мій дідусь. Жили вони у погребі, тому що їх будинок було зруйновано під час бомбардування Південного вокзалу у місті. Коли в 1943 році наші війська звільнили Куп’янськ, всі плакали від радості.

Дідусь назавжди запам’ятав ті страшні часи…

Доценко Артем,

учень 4(8) класу

 

И мы понимаем, что надо отдавать дань прошлому, и потому веселимся и скорбим, и помним подвиг, ведь пройдут времена и имена сотрутся, и останется только подвиг народа. Подвиг, который будет жить вечно. Война - это трагедия, трагедия для всех, в войне никто не побеждает, гибнут только люди, и самое главное гибнут напрасно, а когда кончается война, начинается жизнь без страха. И потому победа - это радость, это праздник для тех, кто рисковал жизнью для победы, для кого она была целью. Для тех, кто умер за эту цель. И конец войны - это победа над смертью, победа за жизнь.

Далеко від Батьківщини

   Буває ж такий збіг обставин! Хоч ішла війна, хоч принесла вона вже чимало горя, та все одно радянські люди радо відзначали свято 24-их роковин Жовтневої революції. А на мене в цей день звалилося таке лихо, гірше якого і придумати важко. Я потрапив у німецький полон. Було це на Валдайській височині неподалік від витоку великої російської ріки Волги.

   Спочатку мене і таких, як я, бідолах, тримали в сараї. Незабаром ударили тріскучі морози, задули віхоли. Вдень нас фашистські конвоїри виганяли для розчищення заметів на дорогах, а вночі саджали під замок. Від холоду трусилися, як у пропасниці. А тут ще й харчі такі – добрий хазяїн собаку краще годує. Так і жили. Підтримувала кожного надія, що, може, вдасться втекти, добратися до своїх.

   А взимку сорок другого і ця надія згинула. Посадили нас у холодні вагони й повезли на захід. Вивантажили аж у Бельгії. Примусили важкі земляні роботи виконувати. Так минув рік. Помітив я за цей час, що до мене більш ретельно, ніж вимагають звичайні обставини, приглядається Микола Іванович Ламкін. Між нашими військовополоненими ходили чутки, нібито він до полону носив високе військове звання, служив по інтендантству.

   Одного вечора Ламкін тихо сказав мені:

-- Нас кілька чоловік вирішило втікати. Хочеш – приєднуйся.

   Вночі ми залишили табір. Незабаром перейшли кордон і продовжили шлях через Францію. Тільки тут мені сказали, що тримають шлях на Швейцарію. Ішли ми дуже повільно, ретельно переховувались, щоб не потрапити на очі німецьким окупантам. Селяни гостинно зустрічали. Коли ми зверталися до них, давали нам їжу.

   До швейцарського кордону залишилося руку простягнути, коли нас у горах схопили озброєні люди. Спочатку ми подумали – місцеві жандарми.

-- Ні, ми – макі, -- сказали нам.

   Ми зрозуміли: французькі партизани. Вони нам запропонували влитися в їхній загін. Ми пропозицію прийняли.   Так далеко від Батьківщини ми розпочали боротьбу з ненависним ворогом.

   Найбільше мені запам’яталася операція по висадженню в повітря залізничного мосту. Французькі макі кілька разів пробували це зробити, але в них не виходило. І тоді Ламкін попросив, щоб вони доручили це нам, радянським.

   За підривника у нашій групі був одесит Ваня, прізвище не запам’яталось. Я був у бойовій охороні. Під міст нам удалося вкласти більше пуда толу. Після його вибуху металеві уламки злетіли догори на півсотню метрів.

   Після того, як із Франції були вигнані німецькі окупанти, нас, радянських, привезли до міста Ліона. Тут з нами зустрівся посол Радянського Союзу Богомолов. Мене особисто, як і багатьох інших, літаком перевезли до Чехословаччини, де я влився в одну з військових частин. Потім служив на території Австрії. У 1946 році демобілізувався. Повернувся в рідне село Соляниківку. В кінці шістдесятих років села не стало. Люди переселилися хто куди. В основному в село Нечволодівку, де знаходилась центральна садиба колгоспу «Червоний Жовтень». Сюди переїхав і я.

   Коли відзначають Дні Перемоги, колишні радянські воїни надівають на лацкани піджаків бойові ордени і медалі. У мене таких нагород немає. Я можу надіти тільки французький орден Воєнного Хреста. Цією нагородою відзначена моя участь у французькому партизанському русі.

Спогади Якова Терентійовича Пономарьова

 

Милостивість війни до мене

   Немає більшої ненажери, як війна. Упивається вона людською кров’ю, горем і сльозами – і все їй мало, мало, мало. Подавай їй нові й нові жертви. До мене ж вона була милостивою. Я залишився живий. Поранення, тяжкість фронтового життя – те не в число.

   Солдатом я став несподівано і раптово. 31 січня 1943 року було звільнено село Петропавлівку, де я жив. Уночі польовий військкомат зібрав десятків два таких же, як я, сімнадцяти-вісімнадцятирічних хлопців. Дехто з військового начальства дивився тоді на українців, котрі потрапили під окупацію, дуже суворо. Мовляв, самі вони, зрадники окаянні, захотіли лягти під каблук загарбників. Через таке вікно дивилися і на нас, призваних.

   Не переодягнувши у військову форму, нам видали гвинтівки і розподілили між підрозділами 1180 стрілецького полку 350-ї дивізії. Ніхто не показав, як користуватися зброєю, не порадив, як належить поводитись у бою, щоб певніше захиститись від кулі, осколка. Вранці ми вже знаходились у передових підрозділах, а наступного ранку в їхньому складі форсували Оскіл і включилися в операцію по визволенню Куп’янська. У справжній бій, правда, вступити не довелось: аби не потрапити в «мішок», німці поспішно відійшли з міста. Однак це нашу роль не принизило. У 1993 році в день 50-річчя визволення Куп’янська міськвиконком видав мені, як учаснику тієї операції, посвідчення почесного громадянина міста.

   Через кілка днів армійського життя я вступив у кровопролитні бої під селом Андріївкою Балаклійського району. Тут мені вручили ручний кулемет системи Дегтярьова, не показавши навіть, як ним користуватися. До всього доходив сам.

   12 лютого, так і не одержавши військової форми, прийняв присягу, а рівно через тиждень був поранений у руку під селом Цеглярівкою. Там гітлерівці так на нас натиснули, що багато хто рятувався втечею, аби не потрапити в полон. Одного бідолаху, як і я не перевдягненого в солдатське обмундирування, пораненого в руку, особісти розстріляли, примисливши до дезертирів.

   Оглянувши мене, ті ж особісти прийшли до думки, що я мав право іти в тил, шукати медсанбат. Не знайшовши його, я за три дні пішки додибав до рідної Петропалівки, місяць лікувався.

   Одужавши, не став чекати виклику у військкомат, пішов в одну з військових частин недавньої 62-ої, а на той час уже 8-ої гвардійської армії, якою командував В.І. Чуйков. Його штаб знаходився в селі Кислівці. Мене зарахували слюсарем 80-го окремого ремонтно-відновлювального батальйону.

   Думаю, тут певну роль відіграло те, що взимку 1942 року я в селі Піщаному закінчив короткотермінові курси, а влітку трохи працював трактористом у МТС, мав деяку технічну підготовленість.

   У батальйоні ремонтувати довелось в основному підбиті танки, автомобілі, мотоцикли, тягачі. Роботи завжди вистачало. Часто доводилось недосипати. Трохи згодом одержав військові права і часто займався випробуванням відремонтованої техніки.

   Батальйон хоч і не дуже відривався від передової, однак знаходився все-таки в якому-неякому тилу. Часто ми піддавалися авіаційному бомбардуванню, артилерійському обстрілу. Доводилося іноді відбивати й прямі атаки ворожої піхоти. І хоч я дістав кілька поранень, та залишився живим. У 1947 році демобілізувався, повернувся в Петропалівку. А тут якраз голод лютує. Бодай не згадувати: набідувався, наголодувався. Та все ж війна змилостивилась наді мною, залишила живим. Потроху життя налагодилось.

Розповідь почесного громадянина Куп’янська Миколи Сидоровича Рєпки

 

 

Участие моей семьи в Великой Отечественной войне

 

   Мы знаем, что Великая Отечественная война коснулась всех украинских семей. Моя семья внесла свой вклад в освобождение нашей Родины от немецко-фашистских захватчиков. Я хочу рассказать о некоторых моих родственниках, которые принимали участие в этой войне.

   Мой прадедушка Мироненко Василий Борисович, 1918г. рождения, пошёл на войну в 23 года и прошёл три войны: Финскую, Австрийскую и Великую Отечественную. Он был десантником в звании майора. Провоевал пять лет. Имеет ордена и медали: орден Красной Звезды, орден Победы, медаль "За отвагу и героизм”.

   Моя двоюродная бабушка Григорова Мария Еремеевна, 1919г. рождения, проходила службу в Вооруженных Силах с июля 1942г. по февраль 1945г. Она была участницей ВОВ в действующей армии в составе 467 батальона аэродромного обслуживания. Имеет  пять орденов и медалей: орден Отечественной войны II степени, медали "За оборону Сталинграда”, "За боевые заслуги”, "За победу над Германией”. Дошла до Берлина. После войны жила в Риге (Латвия). Работала при лётной воинской части до самой пенсии. Прожила до 2003г.

   Её муж -- Есипенко Геннадий Александрович, командир полка, Герой Советского Союза, лётчик, гвардии полковник. Погиб при взятии Берлина 1 мая 1942г. при выполнении боевого задания. За героические подвиги в разгроме германских захватчиков гвардии полковник Есипенко Г.А. был награждён Золотой Звездой Героя Советского Союза и 12 правительственными наградами: орденами и медалями Советского Союза.

   Моя двоюродная бабушка, сестра Григоровой М.Е., Охрименко Клавдия Еремеевна, 1927г. рождения, была участницей трудового фронта ВОВ. Награждена медалями "За доблестный труд в период ВОВ”, медаль "Защитник отечества”. Жива до сих пор.

   Её муж -- Охрименко Павел Никитович, 1923г. рождения, был рядовым солдатом. Награждён орденом "За мужество III степени”, орденом Отечественной войны "За храбрость, стойкость и мужество, проявленные в борьбе с немецко-фашистскими захватчиками”, медалью "Защитник Отечества”.

 

Матеріал підготувала

Чернявська Марія,

учениця 6(10) класу

---

ГІМНАЗІЯ №9   лютий  2011року Підведення підсумків 23 грудня 2010 року в Куп'янській гімназії №1 була проведена урочиста лінійка, присвячена підведенню підсумків І семестру. Відкрила лінійку директор гімназії Чуб С.В. На лінійці був присутній почесний гість Гряник Юрій Олексійович, заступник міського голови з гуманітарних питань. Приємно вразили добрі результати наших учнів за перше півріччя. 33 гімназисти стали переможцями ІІ етапу Всеукраїнських учнівських олімпіад з різних дисциплін. Гуня Станіслав (4-А кл.), Шеплякова Олена (6 кл.), Попова Марина (7 кл.), Фокіна Наталя (4-Б кл.), Шовкопляс Андрій (7 кл), Пахуща Ольга (7 кл.) стали неодноразовими призерами міських олімпіад. Всі переможці олімпіад та різноманітних конкурсів були нагороджені почесними грамотами та солодкими призами. Педагогічний та учнівський колектив щиро привітав учителя образотворчого мистецтва Карпичеву Людмилу Анатоліївну, яка стала переможцем ІІ етапу конкурсу педагогічної майстерності «Учитель року-2011». Під бурхливі оплески захід завершився піснею «Наш дом -гимназия» у виконанні учнів. Лінійка пройшла у доброзичливій атмосфері. Гімназисти мали піднесений настрій від гарних здобутків та наближення довгоочікуваних новорічних свят та канікул. Я впевнена, що більшість з нас добре  відпочила під час канікул та із задоволенням розпочала другий семестр навчального року. У січні наші гімназисти будуть представляти гімназію у ІІІ етапі Всеукраїнських учнівських олімпіад з різних предметів на обласному рівні. Я бажаю всім представникам нашої гімназії успішних виступів, приємних вражень та позитивного настрою! Богровецька Леся, учениця 7(11) класу                        V философская конференция   Уже стало традицией участие гимназистов в философской конференции им. Григория Сковороды, которая проводится на базе Харьковского национального университета им. В.Н. Каразина. И в этом году, 21 января, четверо достойных представителей нашего учебного заведения выступили с докладами на V философской конференции: Богровецкая Леся (11 класс, тема «НТР и проблемы современности»), Ощаповская Юлия (11 класс, тема «Проблемы смысла жизни»), Шапка Наталья(10 класс, тема «Проблемы смысла жизни»), Дудник Раиса (9 класс, тема «Загрязнение воздуха»). Все участники успешно защитили свои темы, приняли активное участие в философском диспуте и вернулись в гимназию с Почётными грамотами.   Н.В. Вербицкая, учитель мировой литературы, руководитель группы «Юные философы» «Колосок» – конкурс для допитливих 26 листопада 2010 року відбувся Всеукраїнський природничий інтерактивний конкурс «Колосок». У ньому взяли участь майже 245 тисяч учнів 2–10 класів. В нашій гімназії виявили бажання брати участь  в конкурсі 30 учнів 1–5 класів. Це вже стало традицією, бо наші учні є учасниками конкурсу з 2003 року. Підведено результати конкурсу. Вони свідчать про інтерес наших гімназистів до природничих наук.  Учениці 4-Б класу Фокіна Наталія  і Бондар Оксана отримають сертифікат «Золотий колосок». Учениці: Бурлуцька Аліна, Пашолка Карина (4-Б клас ), Буряківська Дар’я (4-А) , Кресало Юлія, Солоніченко Олександра (5 клас) отримають по три сертифікати «Срібний колосок». 12 гімназистів отримають по 2 сертифіката «Срібний колосок»: Гердт Ірина, Глушенкова Христина, Жерновнікова Марія, Козир Катерина, Куліченко Дмитро, Лифар Станіслав (5 клас), Кашуба Аліса, Руденко Тетяна, Щур Антон, Шаповал Владислав  (2 клас ), Ригун Альона (1 клас), Масловська  Анастасія (4-А клас). Зерна знань, посіяні вчителями і зрощені учнями, перетворюються в «золоті» та «срібні колоски». 6 учнів за результатами конкурсу отримують сертифікат «Срібний колосок», це: Воронцова  Анастасія (2 клас), Гуня Станіслав, Щербаков Олександр (4-А клас), Трубчанінова Марина (1 клас), Прудивус Юрій, Руденко Дмитро (5 клас). МОЛОДЦІ! Запрошуємо до участі в конкурсі «Колосок -2011» всіх бажаючих гімназистів.    Н.А. Караван – координатор конкурсу «Колосок», вчитель хімії та біології.   «Энерго – фестиваль 2010» Вопросами сбережения энергии занимаются организации во всем мире. Все более популярными становятся альтернативные источники энергии. Одной из таких организаций является Харьковская общественная организация «Энергия мира», пока единственная во всей Харьковской области и Украине, директором которой является Суханова Т.А. Это человек, благодаря которому все проекты детей и взрослых по энергосбережению оцениваются по достоинству, а лучшие вознаграждаются. Пускай это скромные призы, но это отличный стимул для продолжения работы. «Энерго– фестиваль 2010» - четвертый творческий фестиваль по природо-ресурсосбережению и энергоэффективности. Я принимаю участие в этом фестивале уже 2-й раз, но в отличии от прошлого года, когда я заняла 2 место, в этот раз мне несомненно повезло и я заняла 1 место. 18 января 2011 года группа из гимназии ездила на награждение в Харьков. В этом году нашу школу представляли я, Попова Марина, Кукушкин Дима и учитель химии Караван Наталья Анатольевна. И я, и Дима заняли 1-е места и получили в подарок сертификаты на отдых летом в лагере. В написании работы мне помогала Юрьева Ольга Семеновна. Без ее помощи я бы не справилась. Положительные эмоции, удовольствие и весомый вклад в общее дело – вот цель этой работы. А от себя хочу добавить –  большое спасибо гимназии за помощь, ведь эта работа – шаг ко взрослым, самостоятельным

-->